Незалежний дитячий медіа центр "Голос Дитини"


	Статті / Світлана Богдан //
Іспит Одинадцятий клас. Випускний іспит з української мови. Приміщення залите сонячним світлом. Білі блузки, білі від хвилювання обличчя. Нарешті - вчителька; швидкими кроками підходить до дошки й оголошує тему переказу:"Мама". Зачитує текст. Потім - завдання. "Опишіть зовнішність своєї мами..." Моє серце сповнюється теплом, я мерщій хапаюся за ручку - так хочеться всі почуття викласти на папір. Але я не зроблю цього. Тому що хочу медаль. А десь є дорослі, які перевірятимуть мою роботу, - їх не цікавить, що там у серці, які коми і тире воно диктує. Авторські знаки? Та який же я автор? Дитина, учень, що має писати... Так, як хоче? Ні, так, щоб їм не було до чого причепитися. Сонячні плями висять на стінах. Я вимальовую у зошиті слова. Так само роблять у цей час іще багато де, такі ж промені зазирають до вікон інших шкіл, інтернатів, дитячих будинків. Там також - іспит, білі обличчя, також - хвилювання, але хіба через оцінку? Про що пишуть ті, хто ніколи не бачив своєї мами? Ті, кого мама покинула? Ті, чия мама померла? Що відбувається з їхніми серцями? Вони ж обливаються кров'ю! Але десь є дорослі, яких і це не цікавить. Їхня робота - вибрати текст і розіслати аркушики в конвертах по різних навчальних закладах. Я сиджу серед сонячного океану в затишному класі. Школа позаду, а попереду - новий світ. Тільки мені, яка нещодавно дивилася вперед із захопленням і купою надій у рюкзаці, тепер туди зовсім не хочеться. Туди, де є дорослі, яким начхати на серця.