Незалежний дитячий медіа центр "Голос Дитини"


	Статті / Анна Мамаєва //
Генерали піщаних кар'єрів Зачем вы бросили меня, за что? Где мой очаг, где мой ночлег? Не признаете вы мое родство, А я ваш брат, я человек… ("Несчастный случай") Брудні підвали і недобудовані приміщення стали їхніми домівками. Вони не ходять до школи і не знають лагідних маминих рук. У них немає дитинства. Вони - діти вулиць, ті, від погляду чиїх очей ми відвертаємось, а через деякий час забуваємо про їхні проблеми, залишаючи їх на піклування держави. Вже кілька десятків років психіатри та психологи-криміналісти марно б'ються над поясненням феномену дитячого безпритульництва, адже дітей, яких зі 100% впевненістю відносять до категорії "вуличних", можна знайти як у високорозвинених країнах, так і в країнах, що тільки почали свій розвиток. А це означає, що найважливішим у вирішенні проблеми дітей-безпритульних є так званий "людський" фактор, а не середній ВВП на душу населення. Найчастіше на вулиці опиняються діти з неповних сімей (соціальні та напівсироти), діти батьків-алкоголіків, батьків, що позбавлені батьківських прав. Більш ніж 90% наважуються втекти з дому, перебуваючи у стані афективного шоку. Дитина втрачає контроль над собою і нічого не помічає. Причиною цього може стати пролонговане психічне травмування дитини, викликане знущанням, побоями, жорстоким ставленням, або реакція на гостру травму - смерть батьків, поміщення до притулку тощо. Афективний шок може тривати від 1 години до кількох діб, але після його закінчення дитина починає відчувати сильний страх - як перед наслідками своєї поведінки, так і перед своїм минулим. Тому найчастіше додому вже не повертається. Опинившись на вулиці, "новачок" рано чи пізно знайде собі подібних ... чи потрапить до міліції, де з такими дітьми поводяться далеко не лояльно. Далі - повернення до психотравматичної ситуації вдома, або поміщення в притулок, на яке у держави ніколи не вистачає грошей... або нова втеча - назавжди. Звісно, не всі потрапляють на вулицю саме таким чином. Інших вабить бажання пригод та нових вражень, або вільне від правил та обов'язків життя. Але майже на всіх чекає одне - голод, хвороби, неувага зі сторони держави та презирство суспільства. Або дитбудинок, колонії для "важких" дітей, де умови утримання чи не гірші за ті, що вони бачать на вулиці. Одного разу я почула від однієї людини таку фразу, адресовану групі "вуличних" дітей: "Перестріляти їх усіх треба, поки маленькі... Виростуть - повбивають усіх нас, не пожаліють, не можна буде на вулицю носа показати..." Але ж стривайте, це ж вбивство, це ж геноцид!!! Хоча, одночасно з цим - гірка правда. Ми самі робимо себе заручниками такого майбутнього. Не вірите? А що можуть принести суспільству ті, що кожного дня повинні боротися з нашою байдужістю за виживання, кожного дня бачать лише біль та зневагу? А якщо ми не знайдемо рішення проблеми дитячої безпритульності, проблеми тих, кого ми називаємо дітьми вулиць, нам залишається лише чекати того дня, коли вже дорослими, вони помстяться за те, що колись не були почуті... І вони матимуть на це право.