Незалежний дитячий медіа центр "Голос Дитини"


	Статті / Марина Воронцова //
Гроші на момент Не секрет, що безпритульні випрошують гроші заради одного солодкого слова - кайф. Але якщо просять їсти - не відмовляйте Бездомні діти у свої 10-14 років скуштували всякого хліба. Більшість з них спробувала наркотики, алкоголь, клей. Цигарки починають палити з 5-6 років, ведуть безладне статеве життя. Дітей вулиці ми зустрічаємо не рідко, та, частіше за все, просто закриваємо на них очі. В наш час вони стали нікому не потрібні - ні державі, ні батькам, ні людям, що проходять повз них. Троє з чотирьох дітей мають дім. Та втікають з нього - проблеми у родині змушують так робити. Більшість безпритульних підлітків живуть на вулиці більше року. Заробляють тим, що жебракують, грабують. Дехто підробляє миттям машин, дівчата - проституцією. Всі діти різні, але об'єднує їх одне - життя просто неба. Дениса та Андрія ви зможете зустріти на базарі Святошинського району. Їх не можна не помітити. Вони намагаються заробити гроші всіма відомими і можливими шляхами. Миють машини на стоянці біля базару, допомагають розвантажувати вантажівки, інколи крадуть гаманці - якщо вони будуть заманливо виглядати у вас із кишені. "Я потрапив на вулицю два роки назад, - розповідає п'ятнадцятирічний Андрій, - батько сів у тюрму, мати пити через це почала, кинула роботу. Я прогулював школу з Денисом та його друзями, які вже не перший рік жили на вулиці. Одного разу, коли мати була дуже п'яна, я пішов з дому. Тепер час від часу я приходжу до неї, гроші даю, їжу приношу. З нею неможливо жити". Андрій не сидить склавши руки і не чекає допомоги від людей. "Треба покладатися лише на себе, - вважає він. Тринадцятирічний Денис поділяє його думку, вони працюють разом. Батьки вмерли, родичі у Білорусі, їм не має ніякого діла до долі хлопчика. Ввечері Андрій та Денис збираються у підвалі, щоб "зловити кайф". Купують собі вечерю - хот-доги, кока-колу. На те, що залишилось (біля шести гривень), гуляють. "Учора ми купили клей, нюхали, нам класно було, - ділиться враженнями Денис, - якби кожного дня ми не отримували таке задоволення, повмирали б від нудьги і буденності". "Якісна трава для нас - дороге задоволення, але якщо гаманець товстенький попадається, - Андрій хитро посміхається, - то ми купляємо її та багато солодощів - влаштовуємо невелике свято". За "небо у смарагдах" вони розплачуються не лише грошима. Галюцинації вбивають клітини мозку, роблячи хлопців все тупішими й тупішими. "Хай буде, що буде!" - кажуть вони і живуть сьогоднішнім днем, не рахуючи гривень. Діти не винні, і ми теж , начебто, не маємо до цього відношення. Завжди відвертаємося від них, коли вони благають нас купити поїсти. Коли прохають про гроші, ми розуміємо на що вони їм. Але ж якусь булочку купити можна... Опиняючись на вулиці, вони дуже швидко стають дорослими. Генерали піщаних кар'єрів, діти без роду і племені, які вмирають від необхідності тепла та ласки. Такі ж, як ми - люди.