Сни
Він дивився їй услід, відчайдушно прагнучи затримати її поглядом, але вона безсердечно зникала у вечірньому туманному місті. Дощ крапав на його лице і обпікав шкіру холодними дотиками. Він відчув, що обличчя мокре, і не здивувався, подумавши раптом, що це його сльози. Підвів руку, щоб витерти їх, але щось червоне замайоріло на тлі чорних будинків. Він не знав, звідки у нього взялися сили, щоб вирвати погляд з повітряного виру, який лишився від неї, і націлити його на ту пляму. Це була кров. Кров на його долоні; кров від шипа троянди; троянди, яку він приніс для неї; для неї, тієї, яку кохав; троянди, яку вона не взяла; вона щось казала - що? - він не втямив; який стосунок має слово "інший" до слова "кохаю"? Як можна в "я тебе люблю" пхати таке гидке "не"?
Він розтулив долоню, і квітка впала на землю. Як її шип опинився в його тілі? І навіщо він взагалі сюди прийшов? Це ж парк, де вони зустрілися вперше, тут слід гуляти з нею - золоте правило, а без неї - засудять суворі клени. Бігти, бігти геть, але землі немає під ногами, вона пішла за її кроками, вона скінчилась біля її ніг.
Та він, виявляється, ще вмів ходити, хоча він помітив це лише тоді, коли спіткнувся і з усієї сили вдарився об асфальт…
***
Вона бігла йому назустріч із сонячного проміння - усміхнена і прекрасна, як завжди, у червоному короткому платтячку, яке він так любив на ній; вона бігла, і він розкрив свої обійми, і вона впала в них, огорнувши його ніжною хвилею золотого пахучого волосся. Він цілував ці хвилі і обережно клав свої руки на її тендітні холодні плечі, і вона тремтіла від його дотику, а він сповнювався щастям. Звідкись почали падати трояндові пелюстки, долинула дивовижна музика; вона підвела на нього свої великі блакитні очі, розтулила вуста і щось тихо, лагідно мовила, так тихо, що він не почув, але все одно зрадів, як радів завжди від звуку її голосу, і обійняв її - міцно-міцно, так, що виступила кров на долоні…
***
Він ходив університетом, мов очманілий, з єдиною метою - побачити її. Він помітив дівчину у червоному платтячку, пішов за нею до аудиторії і всю лекцію просидів, дивлячись їй у спину, але якось вона озирнулась, і він зрозумів: це не та.
Коли всі вийшли, він рушив слідом, але скоро загубився у величезних коридорах і масі людей. Притулився до стіни, щоб його не чіпали, і ловив очима кожну червону цятку.
Ось вона!
Він кинувся за нею, і обійняв, і занурився носом у пахуче волосся. Дзвінкий ляпас відкинув його геть.
- Ти не зрозумів, що я сказала, дурню?!
Але ж вона нещодавно сама його обнімала.
- Тобі наснилося! Сни і мрії. Це все твоє багатство. А я живу в цьому світі, ясно?
Він відійшов і став дивитись у вікно. З безодні його вирвав голод. Рятівний голод - утримав на цьому світі, бо інакше б він не повернувся зі своїх думок. Сягнув рукою по гроші - ах, він учора останні витратив на пречудову червону троянду. Якби її можна було з'їсти - але ж вона лишилась у парку.
Він збіг сходами, і вискочив на вулицю, і полетів тротуаром, старанно обминаючи людей. Але парку ніде не було, і троянди теж, а був лише красивий голос, який нещадно стукотів у скронях: "Ти нещасний тюхтій і мрійник, ти ганчірка, а не хлопець".
Він упав на лавку. Лавка ще існувала в цьому світі.
***
Вона зайшла до його кімнати і принесла величезний букет червоних троянд.
- Кому це? - спитав він.
- Тобі, - вона кинула квіти до його ніг і впала перед ним на коліна.
- Але ж ти не любиш мене.
- Неправда, - вона обнімала його, і він відчував, як солодке блаженство розливалося його тілом.
Він встав, узяв її на руки і полетів через вікно показувати нове сонце, яке він намалював для неї. Цього разу воно було червоним, яскраво-червоним, у формі чудової квітки, з шипами замість проміння.
- А де інші?
- Я склав їх під стіл.
- Дістань, будь ласка.
І він повернувся за іншими сонцями і розвісив їх на небі.
Вона взяла чашку кави і почала пити, дивлячись на нього закоханими очима.
- Ти любиш мене? - спитав він.
- Так, - відповіла вона. - Як же може бути інакше? Ти смієш сумніватися?
- Ні, - він злякано відсахнувся і побіг її цілувати, і вона ніжно обняла його шию руками…
***
Він був безмежно щасливий. Він встав з лавки і кудись попрямував, нічого не помічаючи довкола, вперто тримаючи в голові останній образ - її білі руки на його шиї…
Раптом його очі зловили червону футболку якогось високого парубійка. І тут він згадав - усе згадав, той чорний вечір, ті повернені вірші, ті викинуті подарунки, а це - те, що вона ось щойно казала, - був сон, тільки сон. Він схопився за голову і насилу зупинив у собі відчайдушний крик, і подався тротуаром просто в ненажерливу пащу міста.
***
Вона стояла перед ним - прекрасна, як ніколи. Її червона весільна сукня засліплювала і чарувала, і на розпущеному довгому волоссі височів вінок з червоних троянд.
- Ти готовий, любий?
- До чого?
- Ти знову забув про наше весілля? Нічого, цього разу тобі не втекти.
Вона сліпуче всміхнулася, взяла його під руку і повела поміж натовпом веселих, гарно вбраних людей.
- Чекай-чекай, - він здивовано позадкував. - Але ж ти казала, що не любиш мене. Я точно пам'ятаю.
- Тобі наснилося, - сказала вона і лагідно торкнулась його руки. - Заспокойся, ці твої нічні жахи вже позаду.
Він ступав поруч з нею по блискучій лакованій підлозі і уважно оглядав церкву. Свічки, ікони, вікна - все справжнє. І гості справжні. І священик теж.
Це справді реальність? Це точно реальність? Він запитував себе і радісно відповідав: "Так! Це все насправді!" А вона йшла поруч з ним, і її світлі очі сяяли яскравіше за сонце, яке він одягав їй на палець, і її золоте волосся падало йому на плечі і лоскотало щоки, і гості вітали, а вони приймали квіти і складали їх довкола: червоні троянди, гори червоних троянд…
***
Він нахилився, щоб її поцілувати, але вона раптом відштовхнула його.
- Що це? Б'єш мене в день нашого весілля?
- Ти вже зовсім збожеволів? Всоте кажу: йди звідси, бо я викличу охорону. Як це називається: вдиратися в чужий гуртожиток і до чужої кімнати, та ще й чогось вимагати?
- Що?
Він озирнувся довкола. Він стояв, підвівши руки для захисту від речей, які летіли в нього, і чотири обдерті стіни непохитно височіли довкола, виганяючи залишки сну з його голови.
Але він не вірив.
Це ж була реальність. Він сам собі казав. А собі він вірив.
Значить, це сон. Точно, це сон. А може, й ні. Речі продовжували літати, ніби змовившись звести його з розуму нестримним танцем, але він уже втік від них у думки. Він впав у їх безодню, шукаючи там рішення.
Він відчував реальність тоді, коли стояв поруч з нею у церкві. Так само, як відчував її тепер. Але ж яка з них справжня? Йому треба прокинутись, якщо це сон. Як? Він почав бити себе по голові, але нічого не змінилось.
Він згадав один спосіб.
Якось йому наснилося, що за ним женеться чоловік і всаджує в нього ніж. Тоді він прокинувся. Чому б не спробувати? Це має допомогти. Він мусить прокинутись тепер. Мусить прокинутись від цього жаху.
Інші двері вели до кухні. Він обійшов її, що нестримно волала, дістався до столу, схопив ніж, який лежав там, і безстрашно занурив у себе. Нестримний біль, очманілий крик - і - в нього промайнула думка: "Значить, я помилився".
***
Він лежав у палаті з білими-білими стінами, і білі фіранки тріпотіли біля вікна. На столику стояв букет білих лілей.
Вона сиділа біля нього, і він помітив, як їй було гарно в цьому білосніжному платтячку.
- Навіщо ти так, дурнику? - спитала вона. - Я ж тебе люблю.
- Це сон, - відповів він.
- Забудь про сни. Їх немає. Чхати нам на них.
- Добре, - він погодився. - Чхати нам на них.
Його виписали з лікарні, вони одружилися і жили довго й щасливо.
Тільки він постійно шкодував, що мовив тоді в палаті таку легковажну фразу.
Більше в житті він не побачив жодного сну.
Іноді він думав: може, це тому, що він ТАМ помер?
|
